1. Skip to Menu
  2. Skip to Content
  3. Skip to Footer>
Сайт м. Рівне 0362.ua Цікавий сайт для рівнян, що люблять свое місто))) http://www.0362.ua/   З приводу розміщення реклами на сайті звертайтеся до адміністратора за телефоном (096) 74 54 879
   
http://neparsja.com/index.php?option=com_content&view=article&id=1520:28-2013-rivnebiz-party2&catid=233:2013-03-04-19-32-58   Сайт м. Рівне 0362.in.ua Цікавий сайт для рівнян, що люблять свое місто))) http://www.0362.in.ua/

Любов завжди таємниця (за творами О. Купріна та І. Буніна)

Не раз і не два доводилося мені бачити палаюче багаття. І щораз повторювалася та сама картина: навколо багаття літають нетлі. Вони зібралися на багаття в темному мороці ночі. Але раптом багаття норовливо спалахує, викидає гострі язики полум'я, і метелики згоряють у вогняній стихії. Уцілілі злякано відлітають на мить. Але багаття все одно вабить їх. І знову вони будуть летіти до нього, і знову будуть згоряти в жаркому полум'ї.

«Дурні метелики», — скажете ви. Але хіба люди не помиляються в коханні, хіба вони не летять, збожеволівши від пристрасті, до багаття кохання, тому що любовне багаття — це найбільша спокуса. І кожному хочеться хоча б один раз наблизитися до кохання і довідатися, що ж це таке?

Кохання завжди таємниця. І цю таємницю намагалися відкрити для себе герої купрінських і бунінських оповідань. Цю таємницю намагається відкрити кожен з нас. Що таке кохання? Чи можна відрізнити кохання від захоплення? Як навчитися кохати?

Ми дивуємося божевільному і безмовному коханню «маленької людини» Желткова до Віри Миколаївні Шеїної; ми не розуміємо Олесю, що кохає і кохана, але відмовилася від свого щастя з Іваном Тимофійовичем; ми засуджуємо Хвощинського, який після смерті коханої Лушки присвятив своє життя спогадам про неї і читанню книг про кохання.

Ми ніколи не зможемо ані зрозуміти, ані розгадати, ані хоча б відкрити таємницю цих закоханих сердець. Єдине, що ми можемо, —- співчувати, переживати, захоплюватися, дивуватися. Бунінські і купрінські герої просто кохали. І кожний кохав по-своєму, і був щасливий теж по-своєму.

Прочитавши повісті «Гранатовий браслет» і «Двобій» О. І. Купріна, оповідання «Граматика кохання» і «Легке дихання» І. О. Буніна, я відчув захват і подив, я відчув «легке дихання», якого мені так не вистачало в житті.

Кохання завжди таємниця. Але кохання — це не тільки велике щастя, але і велика трагедія. «Кохання повинне бути трагедією! Найбільшою таємницею у світі...» — переконаний бунінський герой-генерал Аносов. Та й сам Бунін вважав, що кохання і смерть нероздільні. Трагічністю, надривністю, приреченістю віє від оповідань про кохання І. О. Буніна й О. І. Купріна.

І все-таки світле почуття перемагає: ми чуємо акорди бетховенської сонати, яку так любив Желтков і яку зі сльозами на очах слухає Віра Миколаївна; ми бачимо нитку червоного намиста Олесі, що залишиться світлим спогадом про чисте і променисте почуття героїв; ми віримо, що «легке дихання» Олі Мещерської «розсіялося у світі», а отже, у кожному з нас.

Щось невловиме, непоясненне таїться у вчинках бунінських і купрінських героїв. І воістину кохання — це таємниця, таємниця двох закоханих сердець.

Філософія життя і смерті в оповіданнях І. Буніна «Легке дихання» та «Пан із Сан-Франциско»

У творчості І. О. Буніна життя розкривається у всьому своєму різноманітті, у сплетенні темних і світлих сторін. Два начала борються у його творах: морок і світло, життя і смерть. Передчуттям загибелі і потрясінь, відчуттям трагедій і катастроф у житті суспільства й у житті кожної людини віє від бунінських оповідань. «Легке дихання». Що означають ці слова, винесені в заголовок оповідання? Що це? Манера поведінки, риса характеру, відчуття життя? Або ще щось?

Уже з перших рядків оповідання виникає двоїсте відчуття: «сумний пустельний цвинтар», «сірий квітневий день», «холодний вітер» — і «на хресті... фотографічний портрет гімназистки з радісними, разюче живими очима». Смерть і життя. Вони і були символом долі Олі Мещерської.

Дивна композиція — від факту смерті до дитинства й отроцтва героїні, до її недавнього минулого, до її джерел.

Ольга була юною, наївною, чарівною, легкою. Вона кружляла по життю: на балах, на ковзанці, у гімназії. Вона робила несподівані вчинки: напівдитяча поведінка гімназистки і зізнання в тому, що вона жінка; весела бесіда в строгому кабінеті класної дами і запис у щоденнику після зв'язку з 56-річним другом батька Мілютіним: «Я не розумію, як це могло статися. Я збожеволіла...» Ще сьогодні Оля натхненно розмовляла з подругами про зачарування жінки, а вже «через місяць козачий офіцер, некрасивий і плебейський на вигляд... застрелив її на платформі». Смерть Олі була так само несподіваною, легкою, як і її життя.

Чому? Чому це сталося? Автор не говорить про причини, він скеровує нас до таємних пружин Олиного життя. Так, вона володіла тим легким і природним подихом, якого не вистачало ані подругам-гімназисткам, ані Мілютіну, ані класній дамі. Але чисті і легкі пориви у світі реальному, як не сумно, приречені.

В іншому оповіданні — «Пан із Сан-Франциско» — вже в епіграфі відбита трагедія не однієї людини, а сучасного світу: «Горе тобі, Вавилон, місто міцне».

Бунін міркує про життя і смерть, про сенс життя, про щирі цінності життя, про його миттєвість і неминучість смерті. «Життя — це дорога до смерті», — писав І. О. Бунін.

Усе життя, п'ятдесят вісім років, пан із Сан-Франциско присвятив особистому збагаченню і нагромадженню капіталу і «не жив зовсім, а існував». І одного разу, вирішивши, що заслужив право на відпочинок і задоволення, вирушив з дружиною і дочкою в подорож. Багатий американець міг дозволити собі все: і розкішні каюти, і кімнати готелів, і вишукані страви, і першокласне обслуговування. Він почував себе одним з тих «хазяїнів життя», від яких залежать «і фасон смокінгів, і оголошення воєн, і добробут готелів». Хоча «імені його ні в Неаполі, ні на Капрі ніхто не запам'ятав...» Пана із Сан-Франциско мало цікавила історія і культура тих країн, куди він приїжджав. Важливо було показати себе: «І як по сцені пішов серед них пан із Сан-Франциско до якоїсь середньовічної арки». Ставлячись до всього гордовито, він відчував свою перевагу в цьому розкішному світі. І світ відплачував йому по грошах його. Але ніколи пан із Сан-Франциско не думав про інший світ — про духовний. Ніколи не думав про щирі цінності життя. А коли вмер, зненацька, раптово, став для всіх тягарем. І відправили його назад у ящику з-під содової, у трюмі «Атлантиди», сховавши від того суспільства, у якому нещодавно він возвеличувався.

Що ж чекає на шляху «Атлантиду», у трюмі якої причаїлася смерть?

Що ж чекає на цей світ?

Доля його трагічна, як і доля пароплава, що «тяжко долав морок, океан, хуртовину...», — до такого висновку підводить читача Бунін.

 

Моє враження від оповідання І. Буніна «Легке дихання»

Перший варіант

 

Це не оповідання, а осяяння.

К. Паустовський

 

Я читаю оповідання і думаю: звідкіля виникло це легке дихання, з яких світів долетіло воно, як воно торкнулося землі нашої? Що було в ньому? Уся ніжність, уся краса дівоча, уся свіжість первозданна. Воно легке, невловиме, недосяжне, як вітер, невагоме, як хмари. Зірвалося воно з небес, розчинилося в століттях... десь між минулим і майбутнім — у вічності.

Дивною ясністю, одкровенням увірвалося в наше життя, в наш світ це легке дихання...

А ще залишилися у вічності Олині радісні, незвичайні очі, що дивляться на нас зі страшної, недосяжної висоти. Ці ж очі дивляться на нас з сірої надгробної плити, де час зупинився, де живуть лише примари минулого, а барви перетворилися на тіні.

У божевільному вихорі пронеслося життя Олі Мещерської — обірвалося пострілом. Маленький холодний шматочок металу, пущений рукою безумця, перервав «легке дихання» Олі. Я думаю, що це трапилося навіть раніше, коли Оля записала у своєму щоденнику: «Нині я стала жінкою, почуваю до нього таку відразу, що не можу пережити цього».

І — не пережила. її душу розтерзали, тіло розірвали. За що?

Останній подих злетів з губ, що змертвіли, і понісся... «Тепер цей легкий подих знову розсіявся у світі, у цьому хмарному небі, у цьому холодному весняному вітрі».

 

Другий варіант

Легке дихання... Часто говорять: подих вітру, подих весни, а в оповіданні І. О. Буніна — це подих дівочої краси. А може, молодості, безтурботності? Питання, знайти відповідь на яке важко, майже неможливо... Оля Мещерська серед своїх ровесниць і була тим легким подихом, що не вписувався в загальноприйняті рамки, але завжди приносив із собою веселощі, безпосередність, щиру захопленість світом.

Усе коротке Олине життя пройшло одним подихом. Вона встигла пізнати кохання плотське, бездуховне, і ця обставина (саме обставина, тому що почуттям це назвати неможливо і навіть аморально) її і згубила. Оля занадто рано подорослішала, занадто рано стала дорослою жінкою...

її душа була надламана, хоча Оля про це й не підозрювала. Доросла дитина — що може бути страшніше? Чи готова людина в п'ятнадцять років до всіх труднощів життя? Сторінки в Олиному щоденнику, де вона пише, що буде «жити без кінця», де вона сподівається на незвичайне щастя, виявилися пророчими з точністю до навпаки.

У неї відібрали найдорожче — життя, відібрала людина, не гідна і волосини з її голови. Вона загинула і навіть не відчула, як її торкнувся легкий подих смерті.


 

Чого навчив мене «Гранатовий браслет» О. Купріна

Мабуть, кожна людина, яка читала повість О. Купріна «Гранатовий браслет», не залишилася до неї байдужою і, звичайно, відповість на питання теми твору, що ця книга про кохання. Велике кохання. Трагічне кохання. «Сильне, як смерть, кохання».

Але про кохання можна чигати з захопленням, говорити з повагою, дивитися як на щось чарівне й неповторне, а навчитися його, як математики, гарної поведінки, мабуть, не можна. Це — за порогом свідомості, розуму, розрахунку.

Повість О. І. Купріна вчить більшого — як зберегти людську повагу й довіру, як бути уважним не тільки до власних бажань і власного болю, як розуміти не тільки «своїх», а й «чужих», як уміти прощати.

Вражають і одразу стають гідними великої поваги стосунки в родині Шеїних: юнацьке кохання минулося, а дружба, справжнє розуміння й допомога одне одному тільки зміцніли з роками й підтримуватимуть цей домашній вогник ще довго. Тут оберігають чоловіка від марних витрат, а жінку — від азартних захоплень, тут роблять чудові дарунки й запрошують у гості тільки близьких, тут поняття родинної честі не перетворюють на щось абстрактне, а перш за все — довіряють тому, хто все життя поряд.

Кожного разу відмовляючись від знаків уваги невдалого докучливого прихильника, княгиня Віра втім не хоче, щоб гості глузували з нього, і просить чоловіка припинити жартівливу розповідь.

Повертаючи дарунок, князь Шеїн розмовляє з дрібним урядовцем із повагою, тому що відчуває велич його кохання та його біль. Більше того, він ні на хвилину не має сумніву у власній дружині, дозволяє Желткову останню телефонну розмову й переказує Вірі Миколаївні їхню зустріч у подробицях. Зрозумівши, що Желтков, ця далека, чужа їм людина, закінчить трагічно, вони не можуть того вечора бути щасливими.

Випадково дізнавшись із газети про смерть Желткова, княгиня вирішує побачити його вперше, щоб попрощатися з ним, і попереджає про це чоловіка. Вражає відповідь князя Шеїна, що він і сам би пішов із нею, якби не його вчорашній візит. І ця навмисно взята нею із саду червона троянда — перший і останній дарунок нерозділеного кохання небіжчику, й поцілунок подяки — все це свідчить про велику, по-справжньому добру й шляхетну душу, що гідна була такого високого почуття.

Символічно, що Желтков сподівався на її розуміння, на цю відповідь душі! Пам'ятаєте: «Якщо прийде і захоче мене побачити якась дама, скажіть їй, що у Бетховена найкращий твір...» Тобто він вірив у неї і не помилявся. Виходить, недарма лунало в його душі вічне й світле, як невгасима лампада: «Хай святиться ім'я Твоє!» Тому й очищає він музикою, співом свого серця душу коханої, знімаючи з неї мимовільну провину...

Один із літературних критиків писав, що «Гранатовий браслет» може слугувати еталоном справжнього гуманізму, чуйності, величі людської душі. Мабуть, кожна людина, доторкнувшись до цього, стає хоч трошечки кращою...

 

«Хай святиться ім'я Твое...» Велика любов «маленької людини» (за повістю О. Купріна «Гранатовий браслет»)

Слава хоробрим, що насмілюються кохати, знаючи, що всьому цьому прийде кінець.

Є. Шварц

Хай святиться ім'я Твоє...

Я прочитала останні рядки.

 

Я відчуваю сум і захват. І в мені звучить бетховенська соната. Я плачу. Чому? Чи то просто жалість до нещасливого Желткова, чи то замилування величезним почуттям маленької людини. Та й чи можна його назвати «маленьким», якщо він був здатний так тремтливо і безумно кохати? Хай святиться ім'я Твоє...

Дрібний чиновник зі смішним прізвищем Желтков полюбив дівчину з вищого світу — Віру Миколаївну. Він боготворив і обожнював її, хоча ніколи не посмів навіть наблизитися до неї. Він дякував Богові за те, що спізнав таке кохання. Він радів, що дихає одним повітрям зі своєю коханою. «Я подумки кланяюся до землі меблям, на яких Ви сидите, деревам, яких мимохідь торкаєтеся, прислузі, з якою Ви говорите. Прекрасна, хвала тобі... Хай святиться ім'я Твоє...»

Вісім років безмовного кохання. Віра Миколаївна одружилась з Шеїним, стала світською дамою. І всі ці вісім років ані докору, ані заздрості, ані злості. Тільки кохання і обожнювання. Віра залишалася до кінця його днів сенсом життя, і тому він був щасливий, «...мене не цікавить у житті ніщо: ні політика, ні наука, ні філософія, ні турбота про майбутнє щастя людей — для мене все життя є тільки у Вас». Желтков жертвує заради свого кохання всім: кар'єрою, душевним спокоєм і навіть життям.

Желтков не міг щодня, щогодини, щохвилини дарувати своє кохання їй, своїй богині. Напевно, тому він подарував їй гранатовий браслет своєї прабабці — найдорожче, чим він володів. Це був символ його божевільного кохання до Віри, але вона не прийняла це кохання. І тільки після смерті Желткова, під час прощання з його прахом, княгиня Віра Миколаївна «зрозуміла, що те кохання, про яке мріє кожна жінка, пройшло повз неї».

Кохання Желткова — жагуче, всепоглинаюче і спопеляюче почуття. Кохання Желткова — це божевільне щастя і божевільна трагедія. «Кохання повинне бути трагедією. Найбільшою таємницею у світі. Ніякі життєві зручності, розрахунки і компроміси не повинні його стосуватися». Хай святиться ім'я Твоє... Звучить у мені ця вічна молитва про кохання.

Я захоплююся цим великим почуттям кохання «маленької людини» Желткова. Я заздрю Вірі Шеїній: у її житті було таке кохання.

Я вірю, що люди не розучилися любити, і повторюю: «Хай святиться ім'я Твоє...»

Головне меню

  1. Home
  2. Головна
Limon Tour World Guide Tranzito