1. Skip to Menu
  2. Skip to Content
  3. Skip to Footer>
Сайт м. Рівне 0362.ua Цікавий сайт для рівнян, що люблять свое місто))) http://www.0362.ua/   З приводу розміщення реклами на сайті звертайтеся до адміністратора за телефоном (096) 74 54 879
   
http://neparsja.com/index.php?option=com_content&view=article&id=1520:28-2013-rivnebiz-party2&catid=233:2013-03-04-19-32-58   Сайт м. Рівне 0362.in.ua Цікавий сайт для рівнян, що люблять свое місто))) http://www.0362.in.ua/

Лужин і Свидригайлов - породження капіталізму (за романом Ф. Достоєвського «Злочин і кара»)

Для Ф. М. Достоєвського капіталізм — це суспільство, де є не тільки просто багаті і бідні, але і люди, які абсолютно втратили себе в цьому житті, які вже ніколи не піднімуться з дна. Прикладом може служити хоча б родина Мармеладових. У крику Катерини Іванівни, у її розповіді про минуле життя вкладена гірка правда про людей, які нікому не потрібні в цьому світі й у цьому бездушному місті. У міру того як розгортається оповідь, образ Петербурга ускладнюється, стає символом страшного світу, де знедоленому, слабкому немає порятунку, де тріумфує безсовісна торгашеська мораль, де усе продається і купується. На сторінках роману з'являється галерея «ділових людей», що паразитують на людському горі. Одні з'являються мимохідь: шахрай Кох, що скуповує в бабки-лихварки прострочені речі; власник пивної Душкін, купець Юшин, що здає підозрілі дешеві номери, Луїза Іванівна, Дарія Францевна, що торгують жінками, і т.д. З деякими автор роману знайомить нас докладно, оголюючи їхню психологію. Достоєвський з неприхованою ворожістю говорить про Лужина — літнього пана, «манірного, ставного, з обережною і гидливою пикою». Це Чичиков епохи 60-х років XIX століття, Чичиков, здатний на будь-яке злодіяння. Достоєвський вклав у вуста негідника Лужина теорію «особистого збагачення»: «возлюби перш за всіх одного себе» усе на особистому інтересі засноване). Суть усіх його діянь зводиться до теорії «цілого каптана»: ні з ким нічим не ділися! Він розбагатів і «більш за все боявся... от уже кілька років викриття». Тільки бридливість і презирство викликає в Раскольникова цей ділок новітньої формації. За словамиЛужина, потрібно відкинути будь-який моральний борг перед іншими людьми. Його девіз: «Здобуваючи для себе, я здобуваю ніби для всіх». Через Лужина Раскольников зрозумів, до чого може призвести його ідея про право «обраних» на вседозволеність.

На відміну від Лужина Свидригайлов — фігура не тільки відразлива, але і трагічна. Він пройшов «життєву школу» у петербурзьких кублах; зненацька прийшло багатство, влада над кріпаками — усе це розбестило його. Достоєвський огортає життя Свидригайлова таємницею. Ми не можемо сказати, які злодіяння на совісті Свидригайлова, у чому він винний. У душі цієї людини під пеленою пороків ще жевріє іскра добра. Душу Свидригайлова розбудило кохання до Дуні. Після того як він зненацька для самого себе пожалів її, у ньому немов щось перевернулося. Заговорила совість. Свидригайлов іде з життя, наостанок рятуючи від убогості і загибелі Соню, сиріт Мармеладових і свою наречену.

Гроші і влада — з одного боку, з іншого боку — добрий тиран...

Раскольников все чіткіше відчуває внутрішній, зв'язок своєї теорії з поглядами Лужина і Свидригайлова. Адже і вони вважають, що людині, що володіє силою і владою, «усе дозволено». Раскольников говорить Лужину з приводу його міркувань: «А доведіть до наслідків те, що ви нещодавно проповідували, і вийде, що людей різати можна...» Свидригайлов, якого гостро ненавидить Раскольников, говорить йому: «Ми одного поля ягоди». Що спільного між цим злочинцем-людиною і страждальцем за людство? Напевно, те, що обидва вони — нехай з різних мотивів — вважали за можливе «переступити через кров».

Раскольников готовий в ім'я порятунку людства «страждання взяти на себе». Свидригайлов не витримав мук пам'яті і пішов з життя... А Лужин? Лужини... залишилися. І своє від життя вони будуть брати, переступаючи через усіх!..

 

Двійники й антиподи Родіона Раскольникова (за романом Ф. Достоєвського «Злочин і кара»)

Роман Ф. Достоєвського «Злочин і кара» — це «психологічний звіт одного злочину», вчиненого Родіоном Раскольниковим. І хоча головним героєм є Раскольников, у романі наведена ціла система образів його двійників і антиподів. Усі вони — люди складні і суперечливі. Ідеї і принципи кожного з них таємно або явно знаходять втілення в думках і справах самого героя.

Раскольников — автор теорії «крові по совісті», відповідно до якої заради щастя одних людей можна знищити інших. Достоєвський розвиває цю теорію далі, і тоді на сторінках роману з'являються «двійники» Раскольникова. «Ми одного поля ягоди», — говорить Родіону Свидригайлов, підкреслюючи їхню подібність.

Що ж єднає Раскольникова з «сильними світу цього» Петром Лужиним і Аркадієм Свидригайловим? Петро Петрович Лужин був хворобливо марнолюбний і самозакоханий, головний принцип його життя полягав у тому, щоб «возлюбити самого себе, що на світі усе на особистому інтересі засноване». Економічна теорія Лужина — логічне завершення думок Раскольникова. Не даремно той говорить Лужину: «Доведіть до наслідків те, що ви нещодавно проповідували, і вийде, що людей можна різати».

Аркадій Свидригайлов — натура більш складна. З одного боку, він злочинець, на совісті якого кілька смертей, з іншого боку — він допомагає поховати Мармеладова і влаштовує долю сиріт. Але що ріднить його з Раскольниковим? Ріднить те, що він також вважає себе неабиякою людиною і також «переступає». Він нікого не убиває сокирою, але з його вини вмирає його дружина Марфа Петрівна. Свидригайлов не просто егоїст, як Лужин, не просто лиходій. Він ще й цинік, що відкидає всі моральні закони суспільства. Свидригайлов уже по той бік добра і зла. Усі його вчинки і спосіб життя ведуть до виправдання ідеї Раскольникова. От чому вони «одного поля ягоди». Виходить, що Раскольников хоче захищати знедолених від лужиних і свидригайлових, а його помилкова теорія зближує його з цими людьми. Раскольников не гине, як Свидригайлов, а через страждання і каяття намагається повернутися до людей. Допомагають йому в цьому Порфирій Петрович і «вічна Сонечка». Вони і є в романі антиподами героя.

Соня Мармеладова, як і Раскольников, переступила закон — стала повією, вбила свою душу. Але вона пішла на це заради своїх близьких і вчинила злочин проти себе і своєї совісті. Раскольников вирішив, що йому «все дозволено», і вчинив злочин проти старої-лихварки та її сестри Лизавети. Раскольников терпить докори сумління не тому, що вбив безвинних, а тому, що виявився слабким, «вошею», «твариною тремтячою».

Порфирій Петрович, слідчий, розумний і тонкий психолог, спростовує теорію Раскольникова про сильні особистості. І якщо «вічна Соня» привела героя до «явки з повинною», то Порфирій Петрович переконав Родіона в тому, що «можна втекти від закону, але від себе втекти не можна», що моральні муки сильніші фізичних. І якщо людина вчинила злочин, вона повинна пройти через ці муки. Муки Совісті. Двійники і_ антиподи Раскольникова підкреслюють складність і суперечливість його натури. Його душа розколота. У ній йде невпинна,боротьба темного і світлого, доброго і злого. Достоєвськии переконливо показав нам, що навіть закінченим грішникам, пропащим можна знайти своє місце в житті. Великий гуманіст показує в романі шлях до спасіння загубленої душі.


 

Соціальні і філософські джерела бунту Раскольникова (за романом Ф. Достоєвського «Злочин і кара»)

Одна з основних тем творчості Ф. М. Достоєвського — тема взаємин людини й ідеї. У більшості його романів є персонажі, одержимі якою-небудь ідеєю, що живуть тільки нею, що підкоряють їй усі дії й у результаті руйнують і своє життя, і життя інших людей.

Роман «Злочин і кара» був задуманий автором ще на каторзі. Тоді він називався «П'яненькі», але поступово задум змінювався. І новий роман «Злочин і кара» став «психологічним звітом про один злочин». Але мова йде не про звичайне убивство, а про ідеологічне, виконане злочинцем-мислителем.

Але хіба Родіон Раскольников, бідний студент, — злочинець, убивця? Що штовхнуло його на злочин? Тяжкий стан на межі убогості, хвороба або винайдена ним самим теорія про «обраних» і «звичайних» людей? Що було раніше?

Автор роману намагається досліджувати соціальні і філософські джерела злочину Раскольникова.

Розумний, гордий, повний усвідомлення власної гідності, Родіон Раскольников виключений з університету, тому що йому не було чим платити за своє навчання. Живе він у крайній бідності, страждає від голоду і нужди, від принижень, що відчуває і він сам, і його мати, і сестра Дуня. Він бачить навколо тільки бруд, убогість, пороки. Він намагається допомогти Мармеладову, але марно; хоче допомогти Соні, своїй сестрі Дуні — однак вони залишаються «приниженими й упослідженими». Раскольников змушений закласти деякі свої речі, щоб не вмерти з голоду.

Він відчуває себе нікому не потрібним, знедоленим серед багатих особняків і ошатної публіки. Задавлений убогістю і несправедливістю, він приходить до думки про вбивство лихварки Альони Іванівни. Злочин цей має, так би мовити, теоретичне обґрунтування. Убивство старої — не просто банальне вбивство, а вбивство «по совісті».

Ще до злочину він пише і публікує статтю, у якій викладає теорію про те, що всі люди поділяються на «звичайних» і «незвичайних, як Наполеон». Незвичайні мають право задля блага людей переступити закон. Раскольников довго міркує про свою власну роль: «звичайна» він людина — «тварина тремтяча» чи «право має». І вирішив довести на ділі, що він «право має вчинити злочин по совісті», стати владарем світу.

Родіон Раскольников думав убити стару-лихварку, цю «нікчемну істоту», і врятувати від убогості себе і своїх близьких. Але він забув головне: ніхто не давав йому права позбавляти життя іншу людину. І все-таки, вчинивши злочин, Раскольников не зміг переступити через себе, через свою совість. «Я не стару вбив... я себе вбив», — скаже він.

Ф. М. Достоєвський спростовує теорію Раскольникова: логічне спростування представив Порфирій Петрович, а моральне — «вічна» Соня Мармеладова.

Ставлення до Раскольникова в Достоєвського складне, але вирок письменника нещадний — права на злочин не має ніхто! Показуючи нелюдськість буржуазного суспільства, Достоєвський усе-таки не в ньому бачить причину злочину свого героя. Причина — у самому Раскольникову. І перш ніж змінювати суспільство, треба змінитися самому.

Сенс назви роману А. Камю «Чума»

Роман Альбера Камю «Чума» — це розповідь, не тільки про епідемію жахливої хвороби, а в першу чергу про моральний вибір кожним із героїв твору свого місця в ситуації, коли існує реальна загроза смерті.

Події у місті Орані відбуваються 194... року. Який же рік мав на увазі автор? У роки Другої світової війни чи тоді, коли вона тільки-но закінчилася? Тоді назва «Чума» може означати не тільки конкретну хворобу. Виникає асоціація з «коричневою чумою», що поширилася в Європі на початку 30-х років XX століття, прогриміла танками по всьому світу, знищуючи мільйони жителів, а потім недобитою до кінця змією заповзла в темні щілини зализувати рани й відновлювати сили.

За свідченням самого Камю, «Явний зміст «Чуми»» — це боротьба європейського Опору проти фашизму. «За допомогою чуми я хочу передати атмосферу задухи, від якої ми потерпали, атмосферу небезпеки й вигнання, в якій ми жили тоді. Водночас я хочу поширити це тлумачення на існування взагалі. Чума покаже моральне обличчя тих, кому минулої війни випало думати, мовчати і страждати».

Образ чуми — це не тільки символ війни. Це універсальна метафора зла. Герой роману інтелектуал Тару говорить: «Чума — не тільки хвороба, не тільки війна, це також смертні судові вироки, розстріл переможених, фанатизм церкви і фанатизм політичних сект, загибель безневинної дитини в лікарні, суспільство, влаштоване геть погано, так само як і спроби, всупереч опору влади, улаштувати його заново...» Мікроби чуми гніздяться повсюди, підстерігають кожен необережний крок людини, влади, суспільства. Усе людство в цілому й кожна людина зокрема може перебувати в стані «зачумленості». Того стану майже нікому не вдалося уникнути, але його треба долати, мобілізуючи волю, духовні й моральні сили особистості. Бути «зачумленим» — це не лише готовність убивати, а й непротистояння насильству, примирення з тими, що вбивають.

Прикладів такої «зачумленості» XX століття знає багато: фашистська Німеччина, більшовицький СРСР, червоний Китай. І як тільки люди доброї волі перемагають зло в одному місці, воно піднімає голову в іншому. Доктор Ріє переконаний, що «чума — це нескінченна поразка». Дослухаючись до радісних криків жителів Орана, яке нарешті звільнилося від хвороби, від кордонів навколо міста, Ріє думав, що радість знаходиться під постійною загрозою. Він знав те, про що забула ця щаслива юрма: «бацила чуми ніколи не вмирає, десятиліттями вона може дрімати десь у закутку меблів або в столі білизни, вона терпляче вичікує своєї години в спальні, в підвалі, у валізі, в носовичках та в паперах, і, можливо, настане день, коли на лихо і в науку людям чума розбудить пацюків і почне їх конати на вулиці щасливого міста».

Чума — це уособлення всесвітнього зла, яке повністю перемогти неможливо. Остаточна перемога над ним недосяжна, але усвідомлення цього не повинно паралізувати волю й розум людей, їхньої готовності до боротьби.

А. Камю шукає в людині сили, що піднімають супроти зла, і знаходить їх у самій природі людини, яка здатна кинути виклик Богові й Долі й одвічному хаосу.

Що, на думку А. Камю, може врятувати людство від чуми і від зла взагалі?

Альбера Камю ще за його життя часто називали філософом, але сам письменник так не вважав і скоріше волів називатися літератором. Головним предметом його творчості була людина, її психологія, поведінка в різних життєвих ситуаціях.

Письменник добре знав життя, бо виріс у кварталах алжирської бідноти, сам пробивав собі дорогу.

Навчався в Алжирському університеті, захоплювався філософією Шопенгауера, К’єркегора, Ніцше, зачитувався романами Достоєвського.

Пізніше Альбер Камю займається політичною діяльністю, вступає в компартію і активно виступає проти впливу фашизму на літературу, а в роки війни бере участь у роботі антифашистської підпільної організації «Комба». Він не рветься на вершину слави. Уже сама боротьба, прагнення дійти до вершини робить його щасливим.

У центрі всіх творів Альбер Камю ставить людину, яка обов'язково має діяти, приймати рішення, робити вибір. Його герої стоять на роздоріжжі й вирішують проблему власного індивідуального існування в моменти, коли спокійний плин життя порушується якоюсь кризовою ситуацією. Для жителів невеликого міста Орана цю кризову ситуацію створила чума. До цього люди живуть кожен сам по собі. Вони багато працюють, але думають тільки про комерцію і бариші, вечори просиджують у кав'ярнях, але розмови точаться лише про угоди, морські фрахти й дисконти. Здається, ніхто й ніщо не зможе об'єднати цих людей, що, мов далекі зірочки чи планети, крутяться кожен по своїй орбіті й навколо своєї осі.

Та чума, що стала загрозою кожному життю, поставила всіх перед вибором: позакривати вікна, двері, відгородитися від світу чи об'єднатися і всім разом протистояти злу. Звичайно, багато людей вибрали перший варіант, але більшість жителів зрозуміли, що перемогти епідемію вони зможуть тільки разом. Взаємодопомога, бажання підставити плече ближньому вирвали з обіймів смерті ціле місто.

Та були в Орані й такі люди, які на нещасті зуміли розбагатіти. Це контрабандисти, що таємними стежками привозили у місто товари й допомагали декому з городян вислизнути з міста. .

Кожен робив свій вибір. На цій землі існують лихо і жертви, і чесна, порядна людина не має права ставати на бік зла, в чому б воно не проявлялося. Треба чинити опір, навіть якщо для цього доводиться робити над собою неймовірні зусилля. Зло панує не там, де його аж занадто багато, а там, де люди не борються, не чинять йому опору. Альбер Камю у своїх творах учить нас пліч-о-пліч захищати добро, справедливість, людську гідність, разом протистояти злу і насильству.

 

Чи потрібні суспільству сильні особистості, подібні до Чіполло? (За твором Т. Манна «Маріо і чарівник»)

У юнацькі роки Томас Манн захоплювався філософією Ніцше. Він переживав піднесення, душевний запал, читаючи книги цього німецького філософа, духовний і стилістичний вплив якого позначається уже в ранніх творах Томаса Манна.

Енергетика творчості Ніцше, його концепція надлюдини, яку він обґрунтував у книзі «Так казав Заратустра», він продовжував розвивати в інших творах,- Фашизм, який виник у Європі, взяв за свої гасла ідеї Ніцше, і Томас Манн переглянув своє ставлення до творчості філософа. Він замислився над тим, чому руйнівні сили інтерпретували концепцію Ніцше як заклик до ненависті, антилюдяності, самовихваляння. Ідея національної вищості захопила Європу, і Томас Манн піддав нищівній критиці творчість Ніцше, характеризував її як ненатуральну, жалюгідну, претензійну.

У новелі «Маріо і чарівник» письменник доводить, що справжнє мистецтво повинно бути натхненне «духом суспільного обов'язку і служіння», а сильна особистість, яка не рахується з почуттями інших людей, зазнає краху.

Кавальєро Чіполло — «мандрівний віртуоз, майстер розважати публіку» — виявився гіпнотизером, який перетворив свої вистави на злі знущання з публіки. Він був пихатий, самовпевнений і вважав, що природний дар дає йому право знущатися над людьми, топтати їхню гідність.

Історія людства знає багато прикладів, коли сильна особистість приходить до влади і перетворює людей на натовп, стадо, яке слухняно танцює під свист нагая.

XVIII століття — це зліт зірки Наполеона. У перші роки правління він мав підтримку населення, любов мільйонів юнаків і людей середнього віку. Бонапарт був людиною революції, проповідував свободу. З його приходом до влади пожвавилась економіка, зріс добробут населення, піднеслась національна гідність. Але багаторічні війни призвели до економічної кризи, а пихатість маленького чоловіка викликала обурення і неприязнь.

Наполеон Бонапарт був політичний лідер, а граф Каліостро — авантюрист італійського походження. Він здобув якісь знання з алхімії, став вправним ілюзіоністом, подорожував по світу. У кожній країні Каліостро об'являв себе масоном, дурив людей, робив їх слухняними маріонетками.

Довірливі, малоосвічені люди вірили і великим завойовникам, і шарлатанам, і чарівникам, які, прикриваючись красивими гаслами, зверхньо дивилися на натовп, народи були для них засобом для досягнення власних коросливих цілей.

 

 

Томас Манн у новелі «Маріо і чарівник» ставить злободенне питання: чи може народ у високорозвиненому суспільстві XX століття знову довіритися так званим національним «героям» сучасності? А їх XX століття знало немало: Муссоліні, Гітлер, Сталін. Потворна постать у сюртуку тримала під владою свого нагая глядачів у невеличкій залі курортного містечка, вожді зухвало знущалися з цілих народів, а суть усього цього одна — люди коряться сильній особистості, натовп не може протистояти їй. Але в підтексті новели криється ідея цього твору: треба боротися з проявами тоталітаризму, усіма можливими засобами протистояти йому. Ніхто не має права топтати людську гідність, знищувати особистість, вести суспільство до загибелі.

Головне меню

  1. Home
  2. Головна
Limon Tour World Guide Tranzito