1. Skip to Menu
  2. Skip to Content
  3. Skip to Footer>
Сайт м. Рівне 0362.ua Цікавий сайт для рівнян, що люблять свое місто))) http://www.0362.ua/   З приводу розміщення реклами на сайті звертайтеся до адміністратора за телефоном (096) 74 54 879
   
http://neparsja.com/index.php?option=com_content&view=article&id=1520:28-2013-rivnebiz-party2&catid=233:2013-03-04-19-32-58   Сайт м. Рівне 0362.in.ua Цікавий сайт для рівнян, що люблять свое місто))) http://www.0362.in.ua/

Вираження трагедії голокосту в поезії «Фуга смерті» Пауля Целана

План

I. «Апокаліпсичний» світогляд поета.

II. Асоціативна образність як провідний принцип поетики П. Целана.

1. Образ фуги в поезії.

2. Символічне значення образів Суламіф і Маргарити.

3. Напружена емоційність віршів П. Целана.
ІІІ. Поєднання в поезії різних видів мистецтва.

Криваві соціальні трагедії ХХ ст., жахливі події Другої світової війни сформували світогляд, який називають «апокаліпсичним». Одна з головних тез Целанової творчості, яка розвивається у більшості його поетичних творів,

 

— після Освенциму люди приречені жити у відрізку часу, коли останній акт історії вже завершився, а Страшний Суд відкладений на невизначений строк. Провідний принцип поетики Целана — асоціативна образність. Образи його поезії впливають скоріш емоційно, ніж спонукають до роздумів. Але целанівські вірші емоційні настільки, наскільки може бути емоційним шок. Лірика Целана — це протистояння і співіснування пам’яті і забуття: пам’ять примушує страждати від болю і жаху, але забути все— неможливо.

 

Одним із найвідоміших творів П. Целана стала «Фуга смерті». Ця поезія відзначається дивним поєднанням різних не тільки поетичних жанрів, а й видів мистецтва.

 

Для посилення емоційного впливу П. Целан використовує форму музичної фуги. Фуга — багатоголосний поліфонічний твір, заснований на прийомах імітації, тобто одна й та сама тема по черзі змінюється і подається у різних голосах. За будовою фуга складається з трьох основних розділів. У першому тема проводиться в усіх голосах; друга частина будується більш вільно: тема розвивається по черзі у різних голосах. У заключному розділі фуги утверджується головна тональність твору. За цими принципами будується і композиція Целанової «Фуги смерті». Особливості синтаксису поезії підкреслюють її «музичну організацію»: позбавлений розділових знаків, текст лине, витворюючи скорботну мелодію, в якій різні голоси сприяють розвиткові і посиленню основної теми.

 

Як і музичний твір, «Фуга смерті» викликає в першу чергу емоційні переживання, шок, і лише потім читач намагається усвідомити значення образів, асоціації, які вони викликають. Саме з цих асоціацій і накреслюються тема, мотиви твору. Вже назва поезії передбачає складний і неоднозначний асоціативний ряд. Наприклад: фуга — Бах, Гендель — Німеччина

 

— слава і гордість — духовне, вічне, прекрасне — орган; ці асоціації співіснують і протистоять у назві слову «смерть» у всіх його значеннях. Так підсвідомо визначається читачем основна тема твору. У тексті «Фуги смерті» асоціативні образи, підказані назвою, набувають нових абрисів і народжуютьнові асоціації. Цілком правомірно сприймати цю поезію як модерністське зображення трагедії Голокосту: образи «чорного молока світання», «могил у повітрі» породжують асоціації з крематоріями, в яких гинули мільйони безневинних людей, тільки тому, що вони євреї; а образ «одного чоловіка, що живе в хаті», «грає зі зміями», «пише коли темніє в Німеччині твоя золотиста коса Маргарито», «свистить на євреїв», «хапається заліза в кобурі» викриває сутність фашистської ідеології, яка несе смерть усій людській цивілізації. «Трагедія Освенциму» усвідомлюється не як національна трагедія євреїв, а як всесвітня. Це підкреслюють і образи Мар-гарти і Суламіф, які є наскрізними у поезії і символізують багатющу гуманістичну культуру, яку подарувала людству німецька та єврейська нації. Орган-крематорій, на якому «з Німеччини майстер» грає «фугу смерті», нищить і «золотисту косу Маргарити», і «попелясту косу Суламіф».

 

Зміни слова, його перетворення, метаморфози в епоху, яка не підлягає опису, — одна з головних тем творчості Целана. Для поета Освенцим — абсолютно виключний факт, який визначає будь-який людський досвід, але не здатний сам стати досвідом. Мова пройшла через той страшний час, але не дала слів для зображення того, що відбувалося. Поет із жахом і відчаєм змушений визнати — мова не здатна на «акт правосуддя». Саме тому, що немає слів для достовірного, буквального відтворення реальності, Освенцим щезає у потоці часу як страшна, але цілком природна подія. Звідси походить поетова відмова «поетизувати світ», «тенденція до мовчання», а «шок незрозумілого» стає у Целана засобом протистояння традиційним і конвенційним засобам літератури.

 

У поезії «Фуга смерті» П. Целан засобами різних видів мистецтва спробував передати трагедію Голокосту. Образи його не мають однозначного трактування, бо поет мусив визнати, що «вимовити», знайти відповідні цій трагедії слова поезія майже не здатна.

 

Габріель Гарсія Маркес. 13 висловів про життя


Я люблю тебе не за те, хто ти, а за те, хто я, коли я з тобою.

Жодна людина не заслуговує твоїх сліз, а ті, хто заслуговують, не змусять тебе плакати.

Тільки тому що хтось не любить тебе так, як тобі хочеться, не виходить, що він не любить тебе всією душею.

Справжній друг - це той, хто буде тримати тебе за руку й відчувати твоє серце.

Гірший спосіб нудьгувати за людиною - це бути з ним і розуміти, що він ніколи не буде твоїм.

Ніколи не переставай посміхатися, навіть коли тобі смутно, хтось може закохатися у твою посмішку.

Можливо, у цьому світі ти всього лише людина, але для когось ти - увесь світ.

Не витрачай час на людину, що не прагне провести його з тобою.

Можливо, Бог хоче, щоб ми зустрічали не тих людей до того, як зустрінемо ту єдину людину. Щоб, коли це трапиться, ми були вдячні.

Не плач, тому що це закінчилося. Посміхнися, тому що це було.

Завжди найдуться люди, які заподіють тобі біль. Потрібно продовжувати вірити людям, просто бути трішки обережнішим.

Стань краще й сам зрозумій, хто ти, перш ніж зустрінеш нову людину й будеш сподіватися, що вона тебе зрозуміє.

Не прикладай стільки зусиль, все найкраще трапляється зненацька.

 

ДУ ФУ: вірші

 

На вершині

Вітер шалений, небо високе, мавпи журливо кричать.

Берег піщаний-білий, відлюдний, зграї пташині летять.

З краю до краю голі дерева, з шелестом лист опада.

В даль нескінченну котить невпинно Великої Річки вода.

Довгі дороги, осінь печальна, часто на чужині.

Тут на вершині хворому тяжко, як одиноко мені.

Горе, страждання, розчарування, на скронях, як сніг, сивина.

Тіло старе уже не приймає навіть і чарки вина.


Взирая на священную вершину

Великая горная цепь -

К острию острие!

От Ци и до Лу

Зеленеет Тайшань на просторе.

Как будто природа

Собрала искусство свое,

Чтоб север и юг

Разделить здесь на сумрак и зори.

Родившись на склонах,

Плывут облака без труда,

Завидую птицам

И в трепете дивном немею.

Но я на вершину взойду

И увижу тогда,

Как горы другие

Малы по сравнению с нею.

737 г.

 


Картина, изображающая сокола

С белого шелка

Вздымается ветер и холод -

Так этот сокол

Искусной рукой нарисован.

Смотрит, насупившись,

Словно дикарь невеселый,

Плечи приподнял -

За птицей рвануться готов он.

Кажется, крикнешь,

Чтоб он полетел за добычей,

 

И отзовется

Тотчас же душа боевая

 

Скоро ль он бросится

В битву на полчище птичье,

 

Кровью и перьями

Ровную степь покрывая?

 

Между 738-745 гг.


 

Весенним днем вспоминаю Ли Бо

О Ли Бо!

Совершенство твоих стихов

 

И свободную

Мысль твою

 

Я по стилю

С Юй Синем сравнить готов,

 

С Бао Чжао

Тебя сравню.

 

Я в столице гляжу,

Как цветет весна,

 

Ты на Юге,

Тоской томим.

 

Но когда же мы опять

За кубком вина

 

О поэзии

Поговорим?

 

747 г.


 

Восемь бессмертных за вином
(отрывок)

 

У поэта Ли Бо на доу вина -

Сто превосходных стихов.

 

В Чанъане на рынках знают его

Владельцы всех кабаков.

 

Сын Неба его пригласил к себе -

Он на ноги встать не смог.

 

"Бессмертным пьяницею" Ли Бо

Зовут на веки веков.

 

747 г.


 

 

"Витязь у тигровій шкурі"


ВСТУП


Той, що силою своєю сотворив будову світу,

Вклав у всі живі створіння душу, з духом неба злиту,-

Він нам, людям, дав цю землю, многобарвну, повну цвіту,

Дав царям свою подобу, величаву й гордовиту.

Ти, єдиний боже, твориш в світі образ тіл усіх;

Дай же сил, щоб я у битві з сатаною не знеміг,

Сповни прагненням міджнура до останніх днів моїх,

І, коли прийду до тебе, полегши тяжкий мій гріх!

Лева владного, що гідно носить спис, і меч, і щит,

І Тамар, царицю-сонце, світлий лал її ланит,-

Чи посмію їх вславляти, чи складу пісенний спит?

Як солодкий мед вкушати, так вдивлятись в їхній вид!

Про Тамар тепер співаймо, лиймо ключ кривавих сліз;

Я колись виборні оди їй на славу вже приніс,-

Гішер плес я взяв чорнилом, а комиш калямом стис,

В серце тих, що спів мій чують, пісня влучить, наче спис.

їй на честь солодкі вірші скласти звелено мені,

Славословити волосся, вії славити рясні,

Лали вуст, зубів кристали, щільно зімкнуті й тісні.

Може й олов'яний молот бити камені міцні!

Прагну я для свого твору вміння, серця й слів добірних.

Дай, мій розуме, для мене сил, цим намірам покірних,

Щоб явити Таріелу поміч в злигоднях незмірних,

Славить трьох героїв сяйних, мов раби ті,- в дружбі вірних.

О, приходьте! Таріела всі оплачмо, як один!

Де зродився той, що був би Таріелу рівний він?

Я, Руствелі, вірш складаю, в груди зранений на скін,

І устенну давню повість я нижу в разок перлин.

Я, Руствелі, збожеволів, побиваючись за тою,

Що підвладне їй вояцтво, військо, ладнане до бою,

Знемагаю і ніколи ран любовних не загою,-

Хай землі дасть на могилу чи цілющого напою! [24]

Цю стару іранську повість, що й в картвельській мові квітне,

Передавану з рук в руки, наче перло те самітне,

Я знайшов і віршем виклав - діло виконав помітне,

І від гордої красуні жду на схвалення привітне.

Хоч і сліплять очі любі, прагну бачити їх знову:

Серце, що міджнуром стало, на землі не знайде схову.

Я молю: врятуй хоч душу, плоть спаливши буйнокрову!

Де на славу трьох героїв взяти сили віршу й слову?

Хай всі люди поважають долю, кожному надану:

Працівник хай знає працю, войовник - відвагу бранну;

Хай пізнає шал кохання, хто обрав собі кохану,-

Хай його шанують люди, хай він їм являє шану.


Царством мудрості одвіку віршування зветься гоже,

Людям корисно у вірші зачувати слово боже,

Бо тоді в їх душах радість неодмінно переможе.

Тим вірш добрий, що він стисло викласть мову довгу може.

Для коня найкраща проба - довгий, безупинний шлях,

Для грача у м'яч є спитом пильний зір і влучний змах,

Для поета - вірш просторий, де б він мав розгін в словах.

Якщо сила слів змаліла і, ослабши, вірш зачах,-

Придивіться до поета в мить, як вірш у нього зблідне

І почне тоді кульгати річ картвельська, слово рідне,-

Він відступить для розгону і уміння явить гідне:

Вправно діючи чоганом, діло завершить побідне.

Не зовіть того поетом, хто випадком, ненавмисне,

Кілька слів пустих, нікчемних, у нудного вірша втисне,

Хоч і пнеться до поетів, хоч бундючиться він злісне,

Хоч, немов той мул, ґвалтує: «Ти найкраща, власна пісне!»

Є такі, але й інакших знаю віршників багато,

Що не годні слів добрати із разючого булата.

Це - мисливці недолугі. їх стріла, легка й щербата,

Непридатна бити звіра, поціляє в звіренята.


Треті є іще відмінні: не бракує їм кебети

Прикрашати співом сварку, гулі, гульбища й бенкети,-

Досить з них, якщо їм скажуть: «Склав співаннячко дзвінке ти».

Лиш в значних, величних творах визначаються поети.

Той - поет, що труд свій творчий береже, мов дань велику,

Щоб даниною такою тішить діву сонцелику,

Дум своїх вславлять владику і кохать її довіку,

Тільки їй одній віддати мови звучної музику.[25]

Знайте всі: одну красуню славлю я пісенним хором,-

Це для мене честь велика, не потала і не сором;

В ній - моє життя, в жорстокій, з гнівним, як в пантери, зором;

Я ім'я її вславляю, перлом вквітчую прозорим.

Славлю я любов високу, душ піднесених потугу,

Що її не вкласти в слово, в нашу мову недолугу.

Дар небес - таке кохання, неземне стремління духу,-

Хто до нього прагне, мусить знести горе, злидні й тугу.

Мудрецям незрозуміла почуття такого суть,-

Всі слова для нього кволі, і не всім його відчуть;

Це - не хтиве перелюбство, вгрузле в плотську каламуть,

Це - любов, яку коханці за зразок собі беруть.

По-арабському шаленець і міджнур - слівце одне,

Бо і справді шаленіє, хто глибин чуття сягне.

Є такі, що дух їх лине в поривання неземне,

Інший має ницу вдачу - він красунь не промине.

Хто міджнуром є, той в серці повен красоти ясної,

І душа його ясніє в мудрості та супокої,

Діє він так щедро й палко, як поводяться герої.

Не кохає той, хто зрікся бути вдачі отакої.

Незбагненна таємниця є в міджнуровім коханні,

І до нього не рівняти любодійництва погані;

Хіть - одне, кохання - інше, поміж них безодні й хлані,-

їх не плутайте, вслухайтесь в ці поради, мною дані!

Вірним є міджнур в коханні - хтиві він ганьбить пороки;

Бувши з милою в розлуці, відчуває біль глибокий,

Бо віддав сповна все серце їй, хоч гнівній, хоч жорстокій.

Я ганьблю любов бездушну, де є тільки скоки-цмоки.

Отакі діла, коханці, ви коханням не зовіть:

Нині - ця, а взавтра - інша, теж покинута за мить,-

Це похоже на хлопчачу, не приборкану ще хіть.

Тільки той, хто зрікся світу, вміє щиро полюбить.

Знак найвищої любові - почуття свої таїти,

Вічно згадуючи любу, повсякчас відлюдно жити,

У розлуці з нею мліти, пломеніти і горіти;

Хоч би й гнівалась кохана,- їй годити і служити.

Заховати тайну серця треба від найближчих навіть,-

Можна стогоном жальливим честь коханої знеславить.

Ні, закоханий нікому почуття свого не явить,

Через неї він палає, та вогонь за радість править.[26]

Хто всім плеще про кохання - чи довіри годен зроду?

Він, нашкодивши коханій, діє і собі на шкоду,-

Чим себе зрятує, чутку сам пустивши між народу?

Ні, міджнур коханій діє не на зло, а на догоду.

Удає людина часом, мов укохану голубить,-

Чом же він ганьбить коханку, а, бува, й про неї трубить?

Хай нелюбу зневажає, та навіщо глумом губить?

Більш, як душу, більш, як серце, злий злостиве слово любиті

За коханою тужити - це міджнурові не встид;

Хай самотній він блукає, наче світ йому огид,

Хай, розставшись з нею, мріє про її сліпучий вид,

Та палкі чуття міджнура людям виявлять не слід.

 

 

Крошка Цахес, по прозванию Циннобер. Пересказ

В маленьком государстве, где правил князь Деметрий, каждому жителю предоставлялась полная свобода в его начинании. А феи и маги выше всего ставят тепло и свободу, так что при Деметрий множество фей из волшебной страны Джиннистан переселилось в благословенное маленькое княжество. Однако после смерти Деметрия его наследник Пафнутий задумал ввести в своем отечестве просвещение. Представления о просвещении были у него самые радикальные: любую магию следует упразднить, феи заняты опасным колдовством, а первейшая забота правителя — разводить картофель, сажать акации, вырубать леса и прививать оспу. Такое просвещение в считанные дни засушило цветущий край, фей выслали в Джиннистан (они не слишком сопротивлялись), и остаться в княжестве удалось только фее Розабельверде, которая уговорила-таки Пафнутия дать ей место канониссы в приюте для благородных девиц.

Эта-то добрая фея, повелительница цветов, увидела однажды на пыльной дороге уснувшую на обочине крестьянку Лизу. Лиза возвращалась из лесу с корзиной хвороста, неся в той же корзине своего уродца сына по прозвищу крошка Цахес. У карлика отвратительная старческая мордочка, ножки-прутики и паучьи ручки. Пожалев злобного уродца, фея долго расчесывала его спутанные волосы… и, загадочно улыбаясь, исчезла. Стоило Лизе проснуться и снова тронуться в путь, ей встретился местный пастор. Он отчего-то пленился уродливым малюткой и, повторяя, что мальчик чудо как хорош собою, решил взять его на воспитание. Лиза и рада была избавиться от обузы, не понимая толком, чем её уродец стал глянуться людям.

Тем временем в Керепесском университете учится молодой поэт Бальтазар, меланхоличный студент, влюбленный в дочь своего профессора Моша Терпина — веселую и прелестную Кандиду. Мош Терпин одержим древнегерманским духом, как он его понимает: тяжеловесность в сочетании с пошлостью, еще более невыносимой, чем мистический романтизм Бальтазара. Бальтазар ударяется во все романтические чудачества, столь свойственные поэтам: вздыхает, бродит в одиночестве, избегает студенческих пирушек; Кандида же — воплощенная жизнь и веселость, и ей, с её юным кокетством и здоровым аппетитом, весьма приятен и забавен студент-воздыхатель.

Между тем в трогательный университетский заповедник, где типичные бурши, типичные просветители, типичные романтики и типичные патриоты олицетворяют болезни германского духа, вторгается новое лицо: крошка Цахес, наделенный волшебным даром привлекать к себе людей. Затесавшись в дом Моша Терпина, он совершенно очаровывает и его, и Кандиду. Теперь его зовут Циннобер. Стоит кому-то в его присутствии прочесть стихи или остроумно выразиться — все присутствующие убеждены, что это заслуга Циннобера; стоит ему мерзко замяукать или споткнуться — виновен непременно оказывается кто-то из других гостей. Все восхищаются изяществом и ловкостью Циннобера, и лишь два студента — Бальтазар и его друг Фабиан — видят все уродство и злобу карлика. Меж тем ему удается занять место экспедитора в министерстве иностранных дел, а там и тайного советника по особым делам — и все это обманом, ибо Циннобер умудрялся присваивать себе заслуги достойнейших.

Случилось так, что в своей хрустальной карете с фазаном на козлах и золотым жуком на запятках Керпес посетил доктор Проспер Альпанус — маг, странствующий инкогнито. Бальтазар сразу признал в нем мага, Фабиан же, испорченный просвещением, поначалу сомневался; однако Альпанус доказал свое могущество, показав друзьям Циннобера в магическом зеркале. Выяснилось, что карлик — не волшебник и не гном, а обычный уродец, которому помогает некая тайная сила. Эту тайную силу Альпанус обнаружил без труда, и фея Розабельверде поспешила нанести ему визит. Маг сообщил фее, что составил гороскоп на карлика и что Цахес-Циннобер может в ближайшее время погубить не только Бальтазара и Кандиду, но и все княжество, где он сделался своим человеком при дворе. Фея принуждена согласиться и отказать Цахесу в своем покровительстве — тем более что волшебный гребень, которым она расчесывала его кудри, Альпанус хитро разбил.

В том-то и дело, что после этих расчесываний в голове у карлика появлялись три огнистых волоска. Они наделяли его колдовской силой: все чужие заслуги приписывались ему, все его пороки — другим, и лишь немногие видели правду. Волоски надлежало вырвать и немедленно сжечь — и Бальтазар с друзьями успел сделать это, когда Мош Терпин уже устраивал помолвку Циннобера с Кандидой. Гром грянул; все увидели карлика таким, каков он был. Им играли, как мячом, его пинали ногами, его вышвырнули из дома, — в дикой злобе и ужасе бежал он в свой роскошный дворец, который подарил ему князь, но смятение в народе росло неостановимо. Все прослышали о превращении министра. Несчастный карлик умер, застряв в кувшине, где пытался спрятаться, и в виде последнего благодеяния фея вернула ему после смерти облик красавчика. Не забыла она и мать несчастного, старую крестьянку Лизу: на огороде у Лизы вырос такой чудный и сладкий лук, что её сделали личной поставщицей просвещенного двора.

А Бальтазар с Кандидой зажили счастливо, как и надлежит жить поэту с красавицей, которых при самом начале жизни благословил маг Проспер Альпанус.

 

 

Головне меню

  1. Home
  2. Головна
Limon Tour World Guide Tranzito